Предпосылки возникновения фашизма. Что такое фашизм? Идеология фашизма, определение. В какой стране возник фашизм? Этимология, определение понятия
Однако, когда ныне говорят о реальной или мнимой угрозе “фашизма”, то в большинстве своём уходят от рассмотрения реальных гарантий прав личности и семьи в буржуазно-индивидуалистическом, так называемом “демократическом” обществе, которое при этих умолчаниях пытаются представить в качестве универсального идеала. После этого вопрос об угрозе “фашизма” сводят, прежде всего, -- к идеям национальной и расовой исключительности и нетерпимости (в прошлом характерным для германской модификации “фашизма”), к реальным и мнимым посягательствам на права представителей национальных меньшинств и диаспор, а также к унаследованным от Италии и Германии “фашистским” символике и фразеологии.
С формальной точки зрения, первая фашистская партия возникла в Италии ближе к финалу первой мировой войны, потом в Австрии, Германии, т.е. в странах, у которых Англия и Франция, по итогам этой войны, отняли колонии. Фашизм появился в период, когда страны Европы вступили в стадию своего общего кризиса. Фашизм зародился и начал развиваться в Италии на пороге 20-х годов -- в бурный период послевоенных классовых столкновений. В результате первой мировой войны страна оказалась в тяжелом экономическом положении Рахшмир П.Ю. Происхождение фашизма. М.: Наука, 2001.
Фашистское движение в Германии зародилось примерно в то же время и при тех же исторических обстоятельствах, что и в Италии. Особый характер классовых столкновений в Германии привел к тому, что германский фашизм прошел более длительный путь к власти. Однако причины появления фашизма и превращения его в орудие диктатуры монополистического капитала в Германии и Италии в основных своих чертах схожи.
Для выявления объективных причин возникновения фашизма необходимо вспомнить о причинах, приведших мир к первой и второй мировым войнам, рассмотрев неопровержимые факты истории мировой рыночной экономики История фашизма в Западной Европе. М.: Наука, 2007.
Германия все более укреплялась. Пруссия, победив основных своих конкурентов в борьбе за региональное лидерство - Австро-Венгрию и Францию - в 1871 году собрала все германские земли под свое крыло.
Общие тенденции развития привели к созданию огромных колониальных империй. Но к последней трети ХIХ века такой вкусный пирог колониального господства оказался уже фактически поделенным между более расторопными или удачливыми соседями: Великобританией, Францией, Нидерландами, Бельгией. Успели даже переделить: Испания и Португалия, бывшие колоссы, потеряли почти все колониальное наследие прошлого.
К началу ХХ века в мире фактически нетронутыми оставались считанные государства Востока. Но даже в таком положении Германии удалось «урвать» себе более 2 млн кв. км… Существенным было также ее влияние на некоторые полузависимые страны региона Галкин А.А. Размышления о фашизме // Социальные трансформации в Европе ХХ века. М., 2008.
В этот период схлестнулись интересы этих стран сразу в нескольких ключевых регионах планеты: на Балканах и в странах Магриба, на юге Африки и в Ираке; особенно же - на море…
Попытка решить внутренние проблемы посредством успешной Великой войны провалилась. Несмотря на феноменальное упорство правительства и мужество солдат, на изначальный расчет на войну на два фронта, могучая экономика Германии банально «не потянула» такую страшную нагрузку. Промышленное производство постоянно, с 1914 года, падало на 20-25% ежегодно, в итоге к 1918 уровень производства промышленных товаров сократился до 57% от довоенного. Были введены карточки на основные товары народного потребления. В стране начался голод.
Весь этот комплекс проблем побудил широкие народные массы взяться за оружие. В 1918 г. произошел революционный взрыв. Начавшись восстанием матросов Киля, революционная инициатива перешла в руки национальной буржуазии и помещиков. Для того чтобы добиться поддержки народа, они пошли на увеличение демократических свобод. Однако позже завоевания Веймарской республики постепенно уничтожались.
Германский фашизм возник в обстановке небывалого в истории этой страны обострения социальных противоречий и крайне высокого напряжения классовой борьбы Буханов В. Гитлеровский «новый порядок» в Европе и его крах 1939-1945 гг. - Екатеринбург, Изд-во Уральского университета, 2004.
Версальский договор принес немецкому народу дополнительные тяготы. Навязанные США, Англией и Францией условия были рассчитаны на ослабление Германии как соперницы на мировом рынке и на политической арене. Одновременно договор должен был выполнить и другую задачу - сохранить германский милитаризм как орудие подавления революционных сил в стране и агрессии против Советской России.
Обстановка в Германии в первые послевоенные годы, приобщение к политической жизни миллионов неискушенных в политике людей вытолкнули на поверхность общественной жизни множество политических групп и партий, нередко очень малочисленных и не представлявших никого, кроме своих учредителей. Возникнув без какой-либо определенной программы, они, как правило, существовали недолго и исчезали, не оставив заметного следа. Уже с конца 1918 г. в Германии стали возникать многочисленные милитаристские союзы и "добровольческие" объединения, главной целью которых была борьба с революционным пролетариатом. В их состав входили оказавшиеся не у дел бывшие офицеры и унтер-офицеры, выбитые из привычной колеи или просто авантюристические элементы, преимущественно из мелкобуржуазных и крестьянских слоев.
Организованные по типу армейских подразделений, они служили массовым резервом рейхсвера и возглавлялись кадровыми офицерами. В Баварии, например, весной 1919 г. была создана массовая военизированная организация "Гражданская самооборона" во главе с Эшерихом и Ремом, которая стремилась распространить свое влияние по всей Германии. Перед ее участниками ставилась задача беспощадной борьбы против революционного движения, за реставрацию монархии.
При поддержке рейхсвера и реакционных монополий возникали различные националистические союзы, например "Оберланд", "Младогерманский орден", "Викинг", "Вервольф", "Антибольшевистская лига" и др. Буханов В. Гитлеровский «новый порядок» в Европе и его крах 1939-1945 гг. - Екатеринбург, Изд-во Уральского университета, 2004
Они выдвигали лозунги борьбы против "большевистской опасности", марксизма, "еврейства и плутократии". В Мюнхене под вывеской организации "Консул" продолжала существовать распущенная в Северной Германии после провала капповского путча "морская бригада" Эрхардта. Кроме того, в Баварии действовало несколько десятков "фёлькише" ("народных") - крайне националистических расистских организаций. Все эти организации и группы не имели отчетливо выраженной политической платформы, и единственным, что их объединяло, была ненависть к "ноябрьским преступникам" - к революционным рабочим и интеллигенции.
Милитаристские и националистические организации, действовавшие в баварской столице, пользовались поддержкой командования рейхсвера и местных промышленников. Своеобразным "мозговым центром" их было так называемое "Общество Туле" - полуконспиративпая организация, построенная по образцу "масонских лож" и включавшая представителей местной элиты. "Общество" объединяло 61500 человек - расистов и крайне правых националистов.
"Общество Туле" с его социальным составом и малочисленностью не имело реальных политических перспектив. Поэтому его руководители решили связаться с "представителями народа". Осуществить эту идею было поручено Харреру.
5 января 1919 г. кружок был преобразован в Немецкую рабочую партию (ДАП). Председателем "имперской организации" партии (существовавшей тогда только в воображении ее членов) был избран Харрер, а председателем мюнхенской организации - Дрекслер. В состав новоиспеченной партии входило всего 25 человек. Во главе ее стоял "комитет учредителей", состоявший из шести человек. Цель деятельности партии, как се формулировал Дрекслер, заключалась в том, чтобы обеспечить всем "хорошую работу, всегда полный кухонный горшок и многодетную семью".
ДАП объявила себя бесклассовой организацией и выдвинула требование ограничить ежегодный доход каждого немца до 10 000 марок. Политические цели Немецкой рабочей партии были сформулированы весьма расплывчато и неопределенно: образование массового объединения рабочих на националистической основе, борьба против "несправедливого мира", "искоренение марксизма". Свои политические взгляды Дрекслер пытался изложить в написанной при помощи Харрера брошюре, претенциозно названной "Мое политическое пробуждение" и пронизанной погромными антисемитскими лозунгами, призывами к "возрождению германского духа" и "единению нации".
12 сентября 1919 г. Гитлер проник на собрание группы в пивной "Штернекерброй" в Мюнхене. Через два дня он присутствовал на другом собрании, в "Альтен Розенбау". Услышанные Гитлером националистические откровения партийных ораторов, демагогические призывы к борьбе против "процентного рабства" и засилья "еврейского капитала" заинтересовали его. После недолгих колебаний Гитлер принял предложение Дрекслера и вступил в его партию, получив членский билет за номером 555. (Чтобы создать впечатление массовости, список членов партии начинали с цифры 500.) Он даже вошел в "комитет учредителей" в качестве его седьмого члена.
На учебных курсах штаба Мюнхенского военного округа, куда он вскоре был зачислен, Гитлер однажды произнес яростную антисемитскую речь. Он был замечен и повышен в должности. Назначенный "офицером по просвещению" в один из мюнхенских полков, он фактически выполнял функции осведомителя, поставляя информацию политическим советникам контрразведки Мюнхенского военного округа майору Гирлю, капитану Майру и капитану Рему. Последний возглавлял также контрреволюционную террористическую организацию молодых офицеров, которая выразительно называлась "Железный кулак".
24 февраля 1920 г. Гитлер и его группа созвали в Мюнхене в пивном зале "Гофбройхауз" свой первый массовый митинг, на котором присутствовало около 2 тыс. человек. Здесь были объявлены так называемые "25 пунктов", ставшие вскоре официальной партийной программой.
Зачитанные Гитлером тезисы представляли собой смесь фашизма и реваншизма, примитивной социальной демагогии, злобного антидемократизма и антисемитизма. В первых трех пунктах программы содержались требования отмены Версальского договора и полного "самоопределения" для всех немцев, под которым подразумевалось создание "великой Германии" за счет земель, принадлежащих другим странам: Польши, Чехословакии, Франции, Литвы и др. Настойчиво подчеркивалась необходимость расширения германской территории.
На облик германской национал-социалистической рабочей партии (НСДАП) в значительной мере наложила отпечаток первая группа, из которой она выросла: те два десятка сереньких "людей из народа", которые собирались в мюнхенской пивной и основали там еще до Гитлера кружок для спасения нации.
Сходство между фашизмом и национал-социализмом видно не только в социальной и идеологической области, но также во внешнем облике и в политической практике. НСДАП была так же организована и построена по военному образцу, так же опиралась на одетые в мундиры и частично вооруженные подразделения Галкин А.А. Размышления о фашизме // Социальные трансформации в Европе ХХ века. М., 2008.
Фаши́зм (итал. fascismo от fascio «пучок, связка, объединение») - как политологический термин, является обобщающим наименованием специфических крайне правых политических движений, их идеологии, а также возглавляемых ими политические режимы диктаторского типа.
В более узком историческом смысле, под фашизмом понимается массовое политическое движение, существовавшее в Италии в 1920-е - начале 1940-х под руководством Б. Муссолини.
В идеологии, историографии и пропаганде в СССР, других социалистических странах и коммунистических партиях под фашизмом понимались также нацистское движение в Германии 20-х - первой половины 40-х гг. ХХ ст. (см. нацизм), а также политические движения в странах мира, открыто противостоящие коммунистической идеологии с крайне правых позиций.
Основными характеристиками фашизма являются: господство правой идеологии, традиционализм, радикальный национализм, антикоммунизм, этатизм, корпоративизм, элементы популизма, милитаризм, часто вождизм, опора на достаточно значительную часть населения, не относящегося к правящим классам. В некоторых случаях для фашизма характерно неприятие монархии.
Для фашистских государств характерно наличие развитой экономики при сильной регулирующей роли государства, огосударствление всех сторон жизни общества посредством создания системы массовых организаций, насильственные методы подавления инакомыслия, неприятие принципов либеральной демократии.
Фашизм. Возникновение и становление
Фашизм возник в Италии в 1919 г. после Первой мировой войны из глубокого разочарования её результатами. Тогда в Европе демократические космополитические силы одержали победу над консервативными монархическими, но победа демократии не принесла обещанных благ, а разразился сильнейший кризис: хаос, инфляция, массовая безработица. И против такой демократии началась реакция. К 1930-м. гг. половина европейских парламентов прекратила существование, везде возникли диктатуры – это явление было примечательно для тех лет.
Фашизм происходит от слова «фашина», это пучок, связка прутьев – символ ещё древнеримского государства, который Муссолини использовал как символику «нового Рима», так он называл своё государство. И, в общем, в фашизме на первый взгляд было много привлекательного.
Фашизм как связка провозгласил единство нации в противоположность марксистскому тезису о борьбе классов и в противоположность либерально- демократическому партийному принципу. Фашизм провозгласил корпоративное государство, построенное не на партийном принципе, когда партии участвуют в выборах, набирают голоса, а построенное на корпорациях - это естественная демократия, вырастающая снизу вверх, на основе производственной, профессиональной общности людей. Корпорации могут быть, скажем, работников металлургической промышленности, медицины, сельского хозяйства, причем каждая корпорация включает в себя как руководящий персонал, так и врачей, бухгалтеров, электриков, короче говоря, всех людей, которые задействованы в ней. В Японии сейчас что-то похожее существует на фирменной основе: фирма строится как ячейка общества; примерно то же хотел Муссолини, называя это "производственной демократией". Кстати, фашизм считали - как это, может быть, ни странно будет звучать - демократическим явлением даже такие наши демократы, как Г. Федотов, известный публицист, историк Церкви, и его журнал "Новый град" об этом много писал.
Чем же привлекал фашизм? почему так много людей поддались этому соблазну - увидеть в фашизме что-то действительно новое, преображающее всю Европу на фоне этого хаоса. Вот пример из "Доктрины фашизма" Муссолини:
«Фашизм - ... это духовная позиция, возникшая из общего движения нашего столетия против обессилевшего материалистического позитивизма XIX столетия... Это религиозное воззрение, рассматривающее человека в его внутренней связи с высшим законом, объективным духом, который превосходит отдельный индивидуум и делает его сознательным членом духовного сообщества... Народ - не раса или географическая область»...
Следует подчеркнуть, что в первоначальном фашизме не было расизма, который был в гитлеровском режиме; итальянцы не считали свой народ лучше других и высшей нацией, которой должен принадлежать мир, который нужно покорять.
«Народ - не раса или географическая область, а непрерывно сохраняющаяся в историческом развитии общность, ... личность, духовное явление». И дальше о том, какие требования фашизм предъявлял к человеку: «Человек фашизма подавляет в себе инстинкт эгоистичного желания, чтобы вместо этого в чувстве долга укоренить высшую жизнь нации, не ограниченную рамками пространства и времени: жизнь, в которой индивидуум путем самоотречения и пожертвования личных интересов, даже через смерть - осуществляет предельно духовное бытие, на котором основывается его человеческое достоинство... Ни одно действие не ускользает от моральной оценки. Поэтому жизнь в понятии фашиста - серьезна, строга, религиозна. Он создает из самого себя инструмент построения достойной жизни...».
Как мы видим, вот это дисциплинирующее, собирающее, орденское начало в фашизме на фоне хаоса, безработицы - оно привлекло очень многих людей. И даже нужно отметить, что католическая Церковь очень горячо поддерживала фашистские реформы и само движение фашизма, потому что оно соответствовало социальному католическому учению, именно в его основе лежит корпоративное устройство общества.
Приведу здесь вступительную статью В. Новикова к книге Б. Муссолини «Доктрина фашизма» вышедшей в Париже в 1938 году. Она как нельзя лучше характеризует настроение русской эмиграции тех лет:
«Величайшим явлением в жизни народов послевоенного периода является фашизм, который в настоящее время совершает свой победный путь по всему миру, завоевывая умы активных сил человечества и побуждая к пересмотру и перестройке всего общественного порядка.»
Фашизм зародился в Италии и творцом его является гениальный вождь фашистской партии и глава Итальянского правительства Бенито Муссолини.
В борьбе Итальянского народа против надвигающегося на страну кошмара красного коммунизма фашизм дал итальянской молодежи, передовому бойцу за национальное возрождение, идеологическую основу для этой борьбы.
Коммунистической идеологии была противопоставлена новая идеология национального государства, национальной солидарности, национального пафоса.
Благодаря этому, фашизм создал мощную организацию активного меньшинства, которая, во имя национального идеала, вступила в решительную войну со всем старым миром коммунизма, социализма, либерализма, демократии и своим самоотверженным подвигом совершила духовную и государственную революцию, преобразившую современную Италию и положившую начало Итальянской фашистской государственности.
Совершив поход на Рим в октябре 1922 года, фашизм овладел государственной властью и приступил к перевоспитанию народа и реорганизации государства, в порядке основных законов которые окончательно закрепили форму фашистского государства. В ходе этой борьбы вырабатывалась и доктрина фашизма. В уставе фашистской партии, в постановлениях партийных и профсоюзных съездов, в резолюциях Большого Фашистского Совета в речах и статьях Бенито Муссолини постепенно формулировались основные положения фашизма. В 1932 году Муссолини посчитал своевременным дать своему учению законченную формулировку, что он сделал в своей работе "Доктрина фашизма", помещенной в 14 том итальянской энциклопедии. Для отдельного издания этой работы он дополнил ее примечаниями. Для Русского читателя весьма важно ознакомится с этим произведением Б. Муссолини. Фашизм есть новое мировоззрение, новая философия, новая корпоративная экономика, новое государственное учение. Таким образом, отвечая на все вопросы человеческого общежития, фашизм вышел за рамки национальной Италии. В нем выработались и нашли свою формулировку общие положения, определяющие нарождающийся общественный уклад 20-го столетия, почему они приобрели универсальное значение. Другими словами, идейное содержание фашизма сделалось общим достоянием. Всякий народ имеет свой национализм, и сам творит формы своего бытия; никакое подражание даже лучшим образцам недопустимо. Но основные идеи Итальянского фашизма оплодотворяют государственное строительство во всём мире. В настоящее время идеи фашизма имеют большое распространение среди Русской эмиграции.
Внимательное изучение фашизма началось приблизительно с 1924 года, когда в Сербии была сделана попытка организации Русской фашистской партии. Руководили этим движением проф. Д.П. Рузский и ген. П.В. Черский.
В 1927 году эта, так называемая, "национальная организация Русских фашистов" издала свою программу, которая, исходя из общих положений Итальянского фашизма, но соответственно русским условиям, намечала путь революционной борьбы с большевизмом и будущий ход восстановления освобожденной от коммунизма России.
Однако это движение не получило организационного развития. Зато идеи фашизма перебросились на Дальний Восток, где Русская эмиграция сумела их использовать и создать в 1931 году Российскую фашистскую партию, возглавленную молодым и талантливым человеком В.К. Родзаевским.
До настоящего момента Р.Ф.П. развила большую организаторскую и агитационную работу, издавая ежедневную газету "Наш Путь" и ежемесячный журнал "Нация".
На 3-ем съезде в 1935 году была принята новая партийная программа, которая представляет собой попытку приспособления начал универсального фашизма к Российской действительности в вопросах будущего устройства Российского государства.
Следует, однако, отметить, что идеология Российского фашизма на Дальнем Востоке находится под сильным влиянием Немецкого национал-социализма и за последнее время уклоняется в сторону старого Русского национализма.
Но и в Европе Русская фашистская мысль продолжает развиваться и представителем ее является журнал "Клич", издаваемый в Бельгии.
В развитие программы 1927 года, "Клич" издал брошюру своего сотрудника Вериста (псевдоним); "Основные начала Российского фашизма". В ней автор под лозунгом Российского фашизма "Бог, Нация и Труд", устанавливает общие положения Российского фашизма, представляющего собой учение о национальном возрождении России на основе новой национальной государственности, сформулированной и утвержденной на опыте Итальянской Империи создателем фашистской доктрины и вождем Итальянского фашизма Б. Муссолини. При таком интересе Русской эмиграции к фашистскому учению нужно приветствовать издательство "Возрождение", пожелавшее предложить вниманию Русского читателя "Доктрину фашизма» Б. Муссолини.
Со своей стороны, переводчик считает своим долгом выразить Б. Муссолини свою глубокую признательность за его любезное согласие на издание русского перевода "Доктрины фашизма".
Иван Александрович Ильин, наш выдающийся философ, дал очень хорошую формулировку опыту познания русской эмиграцией фашистских режимов. Он писал, что русским незачем было всё это, даже ценное, что было в авторитарных режимах того времени, незачем было прямо заимствовать у них, у иностранного фашизма; наоборот, писал он, - фашизм бессознательно стремился осуществить идеал, близкий к русскому. Цитата:
«Государство не есть механизм состязающихся корыстей, но организм братского служения, единения веры, чести и жертвенности: такова историко-политическая основа России. Россия стала отходить от нее и сокрушилась. Россия вернется к ней опять. Фашизм не дает нам новой идеи, но лишь новые попытки по-своему осуществить эту христианскую, русскую национальную идею применительно к своим условиям».
Сейчас все называют Германию тех лет фашистской, но сам режим не называл себя фашистским, это был национал-социализм. И как раз слово "социализм", то, что в названии этого преступного режима была как бы социалистическая компонента, - это было очень неприятно левым журналистам и, естественно, советским органам пропаганды, и поэтому слово фашизм натянули очень быстренько на нацизм.
Но разница здесь кардинальная. Она в том, что нацистский режим, был расистским и ставил целью овладение миром для немецкой нации, все остальные народы должны были быть либо уничтожены, либо обращены в рабов. Фашисты же не ставили себе таких целей и, например, такой либеральный деятель православной парижской юрисдикции, историк Церкви, как Карташев, уже после войны, когда уже фашисты все проиграли, и уже было утопией строить подобные планы, говорил, что сохранилось две страны - Испания и Португалия, где по- новому воплощены принципы христианской государственности. Это была смелость, сказать это после войны, но он это сказал честно. Так вот нам правильнее было бы сегодня говорить: «Победа над нацизмом, а не над фашизмом»
Протофашизм і фашизм справили неабиякий вплив на формування ультра консервативних течій у Європі, але при цьому ультра консерватизм не варто ототожнювати виключно з фашизмом. Кожен народ витворив свій варіант чи аналог "фашизму", це не дивно. Я. Оршан у 30-х роках твердив, що існує різне вираження єдиного духу – націоналізму. В Італії він знайшов свій вияв у формі фашизму, в Німеччині – націонал-соціалізму, в Україні – інтегрального націоналізму
ХХ століття стало століттям зародження, становлення і краху тоталітарних ідеологій. І якщо на пострадянському просторі чимало уваги приділялося лівим тоталітарним течіям (соціалізму, комунізму, націонал-соціалізму), то праві тоталітарні течії якось не надто приваблювали увагу дослідників. Більше того: праві тоталітарні течії часто помилково ототожнювали з окремими лівими течіями. От і виходили ляпсуси на зразок "німецький фашизм" (хоча фашистська ідеологія не була притаманна для Німеччини - це радше плід аграрних соціумів, який у промислово розвинутих державах виглядав реліктом, а не домінантною течією).
Рани Другої світової, злочини нацистів у Європі, а також некоректне визнання Нюрнберзьким трибуналом у 1946 році злочинною ідеологією саме фашизму, а не нацизму - ось головні причини табуйованости усіх спроб розібратися у перевагах та помилках фашизму. Хоча навряд чи хтось заперечуватиме той факт, що час розставити усі крапки над "і" давно настав.
Для початку варто вказати, що досі немає єдиної загальноприйнятої дефініції фашизму. Переважно під цей термін потрапляють усі тоталітарні течії у Європі, відмінні від радянської тоталітарної системи. Таким чином, маємо вінегрет, у якому одним і тим же ж соусом приправлені власне італійський фашизм, іспанський фаланґізм, хорватський усташизм, "диктатура професорів" у Португалії, "Crois de Fоir" у Франції, рух Мослі у Великій Британії, "Залізна Гвардія" у Румунії і навіть аристократично-консервативний режим Горті в Угорщині (не кажучи вже про нацистську Німеччину, лідер якої Адольф Гітлер вважав за образу, коли його називали фашистом). Насправді маємо чітко розділити ті течії, які ми можемо віднести в розряд фашистських чи близьких до фашизму.
То що ж таке фашизм?
Фашизм зародився на початку ХХ ст. в молодіжному середовищі - спершу як культурно-мистецьке явище, як форма протесту проти наявного на той час буржуазного конформізму. Базою для виникнення фашизму стали вчення Сореля та Ніцше. Нонконформізм залишався однією з основних рис фашизму у подальшому його розвитку. Б. Муссоліні наприкінці 20-х років, відповідаючи на запитання швейцарського журналіста: "Чи можна охарактеризувати фашизм єдиним гаслом?", подумавши, прорік: "Ми проти комфортного життя". В цьому був mоdus vivendi послідовників фашистського руху.
Іншою відмінною рисою фашизму була його анти інтелігентність. Інтелігенція на початку ХХ ст. сприймалася як неодмінний атрибут буржуазного суспільства. Люди розумової праці, на думку того ж Муссоліні, як правило, народжували одну-дві дитини, у той час як сильна нація потребувала багатодітних родин. Згодом режим Муссоліні створював спеціальні штучні села (напр., Саббатію під Римом) і культивував культ села. Сам Муссоліні гордився титулом "дуче-селянин".
Один з предтеч фашистського руху, поет і художник Марінетті, висунув гасло "Смерть інтелігенції!", маючи на увазі не смерть окремих індивідів-представників інтелігенції, а смерть суспільного прошарку. Хоча у той же час чимало видатних мислителів початку століття опинилися у лавах фашистського руху (серед них - Ґабріель д’Аннунціо, Юліус Евола, винахідник радіо Ґуґльєльмо Марконі, Езра Павнд та ін.). Симпатії до руху фашистів виявляли Лоуренс Аравійський, авіатор Ліндберґ та король Великої Британії Едвард.
Варто відзначити, що фашизм у ідеологічному плані найбільше запозичив від класичного консерватизму ХIХ століття. Нюанси розвитку фашистської ідеології чудово відчув та інтерпретував у алегоричній формі італійський кінорежисер Б. Бертолуччі у фільмі "ХХ століття": фашист Атіла - виходець з низів, слуга поміщика - намагається копіювати у поведінці старого господаря-аристократа. Тенденція, висловлена в українській приказці "Не дай, Боже, з Івана пана", є панівною, коли поглянути на біографії лідерів більшості фашистських рухів: амбітні молоді люди, переважно з сільської місцевості, які намагаються опанувати аристократичні манери і жити як аристократи.
Це правило поширюється і на окремі близькі до фашизму рухи: як приклад - біографії А. Павеліча чи А. Мельника. Ще один збірний літературний герой, який дає змогу побачити процес формування характеру покоління майбутніх фашистів - маннівський Фелікс Крулл. І хоча автор не вказує на майбутні політичні настрої свого героя, у ньому легко упізнається молодий чоловік, який у 20-х роках формував когорти фашистського руху.
Предтечі фашизму напередодні Першої світової війни епатували публіку ніцшеанськими ідеями і закликали переробити світ і людину засобом відкинення моральних принципів. Після 1918 року фашисти почали базувати свою ідеологію на патріотичних та реваншистських почуттях, використовуючи загальну образу і невдоволення, економічну кризу та інші негативні суспільні моменти.
У той же час окреслюються намагання фашистів використовувати у своїй ідеології два чинники, які згодом стали визначальними - історичну традицію (загострену настільки, що вона часто перетворювалася на псевдоісторичну традицію або історичну псевдо традицію) та фактор релігії. Якщо протофашисти не надто ладнали з християнством (книги Ґ. д’Аннунціо були навіть заборонені Церквою), а історію вони воліли починати з себе (скажімо, відома декларація російських футуристів - мистецької течії, найближчої до фашизму, - яка закликала "викинути за борт корабля історії Достоєвського, Пушкіна, Толстого"), то у 20-х роках ситуація кардинальним чином міняється. Ю. Евола одним з перших усвідомив роль традиціоналізму для суспільного руху.
Задля справедливості варто зазначити, що фашизм відрізнявся від традиційного консерватизму однією деталлю, на якій часто наголошують і яку адепти консерватизму використовують, аби заперечити приналежність фашизму до консервативних течій: традиційний консерватизм не визнавав революційної боротьби і революційних процесів. Фашизм же задекларував (іноді на повен голос, іноді - не надто афішуючи своїх дій) консервативну революцію. Однак цей момент дає нам підстави віднести фашизм до ультра консервативних течій.
Не так давно У. Еко, говорячи про спорідненість різноманітних тоталітарних течій, наводив такий приклад. Візьмемо низку символів: abc bcd cde def.
Як бачимо, перший та останній символи кардинально відмінні - у них немає нічого спільного. Але символ cde має риси, притаманні іншим трьом символам. Італійський фашизм став саме отим символом cde стосовно інших тоталітарних течій. У. Еко запропонував назвати його ур-фашизмом, тобто первісним фашизмом.
Особливо хочеться наголосити на тому, що, погоджуючись із У. Еко і визнаючи, що фашизм є витвором власне італійського народу ("продуктом не для експорту", як вважав Б. Муссоліні), а також усвідомлюючи, що необхідно розглядати явище ширше, виходячи за рамки звичайного фашизму, ми пропонуємо вживати термін "ультра консерватизм", який може стати до певної міри компромісним.
Протофашизм і фашизм справили неабиякий вплив на формування ультра консервативних течій у Європі, але при цьому ультра консерватизм не варто ототожнювати виключно з фашизмом. Кожен народ витворив свій варіант чи аналог "фашизму", це не дивно. Я. Оршан у 30-х роках твердив, що існує різне вираження єдиного духу - націоналізму. В Італії він знайшов свій вияв у формі фашизму, в Німеччині - націонал-соціалізму, в Україні - інтегрального націоналізму.
Будь-яка ідеологія несе у собі національний характер, оскільки кожна нація має свої пріоритети та свої завдання. Ідеологія, яка претендує на те, аби стати загальнонаціональною, не може ігнорувати цих завдань - навпаки, вона повинна дати рецепт їх вирішення. "Кожна нація має свій соціалізм", - констатував на початку 20-х років один з ідеологів ультра консерватизму А. Мюллер ван ден Брук. Те ж саме можна сказати і про фашизм як різновид ультра консерватизму.
Ультраконсервативному руху завжди бракувало стрункої ідеологічної системи. Як і інші тоталітарні течії (можливо, за винятком нацизму і комунізму), ультра консерватизм не перетворився на ідеологію, а став політичним рухом, ідеологічне та ідейне визначення якого змінювалося відносно до потреб часу. Це робило ультра консерватизм динамічним, позбавленим догм та зашореності. Судити про ультра консерватизм і вести пошук його дефініції потрібно виходячи з емпіричного матеріалу, а не з ідеології - тим більше, зважаючи на аморфність цієї ідеології.
Які ще риси слід врахувати, намагаючись осягнути особливості ультра консерватизму?
Насамперед, культ держави.
Основним гаслом фашистів у 30-х роках було: "Все для держави, нічого проти держави і нічого поза державою". Цей момент кардинально відрізняв ультра консерваторів від комуністів (які пропагували культ класу) і нацистів (культ раси).
Авґустизація лідера держави з одночасним "дуалізмом влади".
У більшості ультраконсервативних країн співіснували леґітимна, однак номінальна, влада короля з традиційної правлячої династії та нелеґітимна, але повна влада диктатора - вождя, дуче, поглавніка, кондукатора, каудильо.
Тоталітарний устрій держави з чіткою ієрархічною системою.
Намагання реорганізувати профспілки і перетворити їх на активну, однак контрольовану політичну силу. У результаті утворилася своєрідна система корпорацій, синдикатів тощо. Скажімо, в Італії, яку традиційно беремо за зразок "чистого ультраконсерватизму", виборче право базувалося на корпоративній системі: корпорації подавали списки своїх кандидатів у депутати парламенту. Ці списки ретельно перевірялися певними структурами влади (у Італії - Вищою фашистською радою) і згодом єдиний усталений список виносився на всенародне обговорення. До речі, згідно з проектом Конституції М. Сціборського (1939), подібна система мала б запрацювати і в Українській Державі.
Акцентування уваги на соціальній сфері і намагання радикально покращити соціальну сферу (варто зауважити, що ультраконсерватизм найуспішніше - коли врахувати динаміку, темпоральний аспект і реальні зусилля - справлявся з вирішенням соціальних проблем). Все це у сукупності дає нам феномен ультраконсерватизму.
До ультраконсервативних течій ми можемо зарахувати італійський фашизм (як прообраз), іспанський фаланґізм, рух усташів у Хорватії, режим А. Салазара у Портуґалії, рух "Obozu Narodowo-Radykalnego" та "Zadrugі" у Польщі, О. Мослі у Великій Британії, де ля Рока у Франції, Білоруську націонал-соціалістичну партію (яка суттєво відрізнялася від однойменної німецької), а також кілька українських політичних сил - Організацію українських націоналістів, Фронт національної єдності, Український фашистський здвиг тощо.
Водночас варто відзначити кілька інших тенденцій у правому таборі. Скажімо, у той же час, коли активно розвивалися ультра консервативні течії, існувала тенденція до консервування реліктових ієрархічних систем, базованих на чистому консерватизмі. До таких варто віднести режим Прімо-де-Рібери в Іспанії, режим М. Горті в Угорщині, рух глінковців у Словаччині, прихильників Р. Дмовського і Ю. Пілсудського в Польщі, режим К. Маннергайма у Фінляндії, балтійські режими. До цієї ж категорії варто зарахувати український гетьманський рух в усій його різноманітності (Союз гетьманців-державників, Український союз хліборобів-державників, Братство українських класократів-монархістів).
Поява такого самобутнього явища, як нацизм, а також діяльність яскравого харизматичного лідера (А. Гітлера) у одній із "еталонних" держав Європи призвели до того, що ряд ультраконсервативних рухів почали копіювати різноманітні ознаки, притаманні нацистській ідеології. У 1937 р. Є. Онацький критикував Б. Муссоліні за надмірне захоплення нацизмом. Тоді ж видатний український публіцист констатував, що "фашизм скотився до нацизму".
Але вже через кілька років (у 1941 р.) один з лідерів мельниківського відламу ОУН Я. Гайвас вважав, що невдовзі при НСДАП буде створено спеціальний український відділ, і ОУН буде діяти як складова нацистської партії. Близькими до нацизму були також "Залізна Ґвардія" в Румунії, рух Л. Деґреля у Бельгії, рух Ф. Салаші в Угорщині, російські фашистські організації К. Радзієвського і А. Вонсяцького, а також УНАКОР/УНАКОТО отамана І. Полтавця-Остряниці в українському емігрантському середовищі.
Нацизм, порівняно з фашизмом, мав значно більше елементів, запозичених у лівих доктрин, і був своєрідним "мостом" між фашизмом і комунізмом радянського зразка. (Відоме правило: крайні праві та крайні ліві сходяться, як і усі крайнощі. Муссоліні, як свідчать щоденники його зятя, Г. Чіано, постійно підтримував контакти з Москвою і навіть видавав таємниці своїх союзників - насамперед Німеччини. Попри міждержавні й між системні стосунки існували стосунки і між ідеологічні. Нацизм став тією точкою дотику, де перетнулися фашизм і ленінізм. Недаремно у 1933 р. Гітлер у Німеччині прийшов до влади за допомогою не лише власне нацистів, а й ультра консерваторів та комуністів, з якими згодом нещадно розправився).
Щоправда, існують і інші визначення ультра консерватизму (фашизму, за усталеною термінологією). Останнім часом у наукових колах популярна концепція С. Пейна, який пропонує "типологічний опис фашизму", відмежовуючи останній від інших двох видів авторитарного націоналізму - радикальних та консервативних правих. Згідно з його типологією до фашистів, крім італійського руху віднесено, зокрема, німецьку НСДАП, іспанську Фаланґу, польські Фаланґу і Табір національного єднання (ОЗН), румунську "Залізну Гвардію", хорватських усташів, до ультраправих - австрійський Гаймвер, Аксьон Франсез, польських націонал-радикалів, до консервативної правиці - Горті, Ульманіса, Сметону, Пілсудського, Салазара, інших європейських диктаторів та організації.
Погоджуючись із запропонованою С. Пейном структурою, ми не можемо погодитися з конкретною класифікацією політичних течій. Скажімо, у режиму Антоніу ді Олівейри Салазара було значно більше спільних рис із режимом Франко в Іспанії (і це природно з огляду на геополітичне розташування Португалії), аніж з режимом, скажімо, Сметони чи Ульманіса. Португальський та іспанський тоталітарні режими мали так багато спільного, що окремі дослідники пропонували окреслити їх терміном "іберійська модель фашизму".
Очевидно, у даному випадку було взято до уваги той факт, що керівниками Португалії у часи диктатури Салазара були високоосвічені інтелектуали (що спостерігалося у країнах, де при владі перебували правоконсервативні режими). Але сам факт того, що Салазар був вченим-економістом зі світовим іменем, професором Лісабонського університету, не є підставою для сумнівів в ультра консервативному характері португальського режиму.
Те ж стосується румунської "Залізної Гвардії", яка, по суті, була масовим лівацьким рухом і наближалася за своєю суттю до нацизму (взагалі, феномен "Залізної Гвардії" потребує додаткового вивчення. Оскільки в цій течії були надто сильними не лише нацистські корені, а й елементи фашизму і навіть троцькізму; тим більше, що лідери "Залізної Гвардії" засадничо різнилися своїми поглядами, але вживалися в рамках однієї організаційної структури - порівняти хоча б К. Кодряну та М. Еліаде.
З-поміж великої кількості дефініцій фашизму варто назвати ще одну - визначення німецького історика Е. Нольте, який виступив у 60-70-х роках ініціатором т. зв. "фашистських дебатів". Він висунув 6 пунктів "фашистського мінімуму", тобто, ознак, притаманних фашизмові: анти марксизм, анти лібералізм, анти консерватизм, фюрер-принцип, мілітаризація суспільства (плюс наявність особливої партійної армії), тоталітаризм як мета.
Дане визначення дає підстави ототожнювати ультра консервативні течії, скажімо, з нацизмом. І якщо анти лібералізм у тоталітарних течіях цілком зрозумілий (хоча нацисти, скажімо, на словах декларували окремі ліберальні цінності), то анти консерватизм був притаманний саме нацистам. Знаменита полеміка між Б. Муссоліні та Ю. Еволою у 20 - 30-х роках показала, що італійський фашизм не чужий консервативним ідеалам і традиціям. Свідченням цьому стали конкретні кроки уряду фашистів - аж до нормалізації стосунків з Ватиканом і підписання Латеранського конкордату включно. Уряд Павеліча у Хорватії створив програму відродження національних традицій (принагідно запроваджуючи й нові обряди, як от День св. Анте - покровителя Павеліча) і навіть сприяв реставрації монархії. Франко в Іспанії спирався не лише на ультраконсервативну "Фалангу", а й на консервативно-католицький рух "Арріба!".
І ще один нюанс щодо "фашистського мінімуму" Е. Нольте: жоден фашистський режим не ставив собі тоталітаризм за мету. Тоталітаризм у будь-якому ультра консервативному русі є радше засобом. Ґенеза іспанського ультра консерватизму, який мав нагоду розвиватися у нормальних умовах і дійти до логічного завершення, показує: режим Франко поступово втрачав своє тоталітарне забарвлення.
У 40-х роках нормалізувалися стосунки із США та іншими країнами демократії, у 50-х було встановлено багатопартійність, у 60-х дозволено низку демократичних свобод, а 70-ті роки підготували ґрунт для мирного переходу влади до рук опонентів Франко. Хоча у даному випадку можна задуматися і над іншим питанням: чи режим Франко не зазнав відповідних впливів під тиском західної демократії, яка стала панівною течією в суспільному житті Європи та Північної Америки у повоєнний час - так само, як режим Муссоліні наприкінці 30-х років зазнав впливів німецького нацизму? На нашу думку, дане питання потребує ґрунтовніших досліджень.
Наприкінці 30-х років починається процес мутації ультраконсервативних течій. Геополітичні інтереси починають брати гору, і запропонована А. Гітлером модель "Нової Європи" призводить до різкого розбалансування прихильників чистоти ідеології. Н. Панда у Італії пропонує Б. Муссоліні запровадити расовий принцип (оскільки, мовляв, після територіальних завоювань у Абіссинії виникає загроза змішаних шлюбів між італійцями та представниками африканських народів).
У результаті в Італії починає поширюватися антисемітизм, який абсолютно не був притаманний фашистському режиму до 1938 р. (згадаймо, що предтеча фашизму Ґ. д’Аннунціо був євреєм, а Б. Муссоліні пропонував євреям створити окремі національні підрозділи у Збройних Силах Італії). Як свідчать окремі спогади, антисемітизм не був масовим явищем у Італії і в 40-х роках. Дуже недовго "расовий принцип" діяв у Іспанії, де також не перетворився на визначальний фактор. Українські націоналісти декларували антисемітизм, але при цьому не впроваджували його на практиці (наприклад, дружини таких чільних діячів ОУН, як М. Сціборський, Р. Ярий, М. Капустянський, були єврейками).
Більше того: у середовищі ультраконсервативних рухів недержавних народів (зокрема, в українців) з’явилося певне розчарування у творчій потенції фашизму. О. Кандиба (О. Ольжич) критикував фашизм за те, що він опанував Італію "без жодного пострілу, без жодної краплі крові", а тому не дав можливості витворитися героїчному міту. М. Сціборський у своїй Націократії також критикує фашизм, що не надто позитивно сприймалося Є. Онацьким та Є. Коновальцем. Після смерті Є. Коновальця геополітичний чинник став визначальним для пріоритетів ОУН, і лідери українських націоналістів (з 1940 р. - обох відламів) зосереджуються на контактах з Німеччиною, що також вплинуло на ідеологічні мутації українського інтегрального націоналізму.
Подібна політика лідерів ультра консервативних течій у недержавних народів дала свої позитивні (з огляду на мету - створення незалежної держави) плоди у Хорватії та Словаччині, де було створено держави-сателіти Німеччини. Доволі позитивним у плані націотворення був досвід колаборації (в тому числі й ідеологічної) прибалтійських народів та білорусів у межах Райхскомісаріату "Ост" (аж до трагічної загибелі райхскомісара В. Кубе у 1943 р.).
Українські прихильники ультраконсерватизму (ОУН) в силу об’єктивних (надто вигідне розташування українських земель, їх фізичні та кліматичні властивості) та суб’єктивних (політика Е. Коха) причин пережили крах розробленої напередодні війни стратегії, базованої на геополітичній доцільності союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною.
Заради цього союзу українські націоналісти пожертвували окремими засадничими принципами, оскільки намагалися максимально наблизитися до ідеологічно чужої сили (ОУН і НСДАП, як вже зазначалося, належали до різних ідеологічних ніш). У результаті настало гірке розчарування...
У 1943 р. з’являється праця Я. Старуха (Ярлана) Спектр фашизму (дійшла до нас у польськомовному варіанті Upior faszyzmu). Вона свідчила про відмову від старої ідеологічної системи ОУН і перехід на платформу "ліберального" або "демократичного націоналізму". У повоєнний час О. Бойдуник (ідеолог "мельниківського" відламу ОУН) намагався створити ідеологічну систему, яка була би компромісною і щодо фашизму, і щодо демократії західного типу. Однак ця ідея не прижилася.
У інших країнах Європи ультра консервативні течії припинили своє існування водночас із окупацією військами антигітлерівської коаліції. Окремими острівцями ультра консерватизму (однак дуже модернізованого) залишалися Іспанія, Португалія та рух О. Мослі у Великій Британії (до 1980 р.).
Підсумовуючи сказане, хотілося б зробити кілька висновків.
По-перше, ультра консерватизм (особливо у Центральній та Східній Європі) повинен стати предметом ретельнішого вивчення істориків.
По-друге, не лише у політології, а навіть у публіцистиці необхідно навчитися розрізняти суспільні та ідеологічні явища однакового походження, але різного типу - скажімо, фашизм і нацизм.
По-третє, можна спробувати зробити певну хронологічну систематизацію розвитку ультра консерватизму:
- Початок ХХ століття - 1919 р. - "протофашизм", діяльність "предтеч фашизму" в Європі.
- 1919 - середина 20-х років - розповсюдження ультра консерватизму в Європі.
- Середина 20-х років - кінець 30-х - ультра консерватизм як панівна течія в суспільно-політичному житті Європи.
- Кінець 30-х - 1945 р. - мутації і занепад ультра консерватизму.
По-четверте, розглядати ультра консерватизм необхідно виключно виходячи з конкретної історичної ситуації, завдань, що стояли перед тим чи іншим народом, перед тією чи іншою державою. При цьому варто пам’ятати, що всякий політичний процес є закономірним, і ультра консервативні режими у більшості країн Європи стали природнім, притаманним явищем.
Ультраконсервативні режими доволі радикально, а водночас ефективно розв’язували завдання, які диктував їм час (скажімо, Іспанія до Франко і Іспанія після Франко - це дві різні держави; в Іспанії часів Прімо-де-Рібери чи Асаньї був найнижчий в Європі рівень життя, а Іспанія 70-х років постала перед світом нормальною розвинутою державою, що продемонструвала готовність до демократичних перетворень). Часто, розглядаючи ультра консервативні течії, ми підходимо до них із своїми сучасними мірками, дивимося на них під кутом зору сучасності, необачно визначаючи, що "добре", а що - "погано".
Можливо, ми просто стоїмо не на тому березі ріки, і для кращого усвідомлення процесів у суспільно-політичному житті Європи міжвоєнного періоду варто просто не полінуватися перейти на потрібний берег і спробувати розглянути проблему комплексно?
